День Пам’яті та Примирення
Друга світова війна стала найбільш кривавою і жорстокою в історії людства (загинуло від 50 до 85 мільйонів людей). Україна вшановує пам’ять кожного, хто боровся з нацизмом, а також інших жертв війни. Учительський колектив Бугринського НВК завжди пам’ятатиме своїх колег, які захищали рідну землю у 1939-1945роках. Вічна пам'ять героям-визволителям.
Учителі Бугринської середньої школи – ветерани Другої світової війни
Бодрягов Сергій Васильович
Народився 1 вересня 1926 року в селі Новіковка Ульянівської області. Отримав середню педагогічну освіту. У роки війни був у складі 170-го танкового полку 2-го Українського фронту. За бойові заслуги нагороджений медаллю «За взяття Будапешту», «За взяття Відня».
Участь у війні розпочав у Румунії, будучи командиром танку. Перше бойове хрещення отримав під час взяття міста Бузец. Машина була підбита і почала горіти, але екіпаж встиг зробити ще декілька пострілів, від них спалахнули три німецьких танки. В цьому бою екіпаж танку проявив стійкість і витримку.
За два роки війни Бодрягову С. В. та його бойовим побратимам довелося пройти багато фронтових доріг. Скрізь фашисти залишали після себе руїни і згарища. Не дорахувалися вони багатьох своїх однополчан.
У повоєнний період Сергій Васильович працював в Сапожинській та Федорівській школах вчителем фізкультури. Потім переїхав в с. Сінне, а звідти до нашого села Бугрин. До виходу на заслужений відпочинок Бодрягов С.В. викладав військову підготовку та фізкультуру в Бугринській середній школі.
Сергій Васильович часто розповідав учням про грізні роки Другої світової війни, про своїх бойових побратимів, про свої фронтові дороги.
Степанюк Іван Степанович
(зі спогадів ветерана)
У кожної людини є сторінки життя, які не старіють, не бліднуть через будь-який проміжок часу. Такими сторінками в моєму житті є війна. Вона ввійшла в моє життя в найчудовіші для мене дні, дні, сповнені мрій, романтики. Я і мої ровесники ледь встигли зачинити двері школи після успішно зданих екзаменів. У чудові дні літніх шкільних канікул чорним вороном увійшла в наше юнацьке життя війна, а через декілька днів ступив у наше село закривавлений чобіт фашиста. Почалися нові порядки: на наших очах були розстріляні євреї, почалися арешти, молодь вивозили в Німеччину, облави, катування, пограбування майна і продуктів у місцевих жителів.
Фашисти глумилися над культурними пам’ятками, хотіли поставити на коліна і перетворити в своїх рабів окуповане населення. Наша багата українська земля стогнала під фашистським чоботом, вкривалася згарищами і руїнами, обливалася кров’ю. Усе могла рідна земля: могла нагодувати своїм хлібом, напоїти із своїх цілющих джерел, зачарувати своєю красою. Ось тільки захистити сама себе не змогла.
Тому захист рідної землі – це найсвятіший обов’язок тих, хто на ній народився, хто їсть її хліб, п’є її воду, милується її красою. Я сьогодні не можу назвати жодної людини села, яка б не стала на захист рідної землі, рідної Вітчизни. Може не кожен виступив із зброєю в руках, але кожен знаходив спосіб боротьби із фашизмом. По суті, село стало партизанським. Все частішали вибухи на залізних дорогах, під ногами у фашистів горіла земля.
У січні 1944 року наше село визволила Радянська Армія. Я разом з односельчанами пішов на фронт. Бої точилися в районі Шепетівки-Вузлової (залізничної станції), яку фашисти намагалися втримати. Мене і мого шкільного товариша Пенделя Петра Васильовича зарахували в навчальний (центр) батальйон автоматників.
Після звільнення Шепетівки наш батальйон стояв у районі Збаража, недалеко від Тернополя. Закінчивши навчання, ми потрапили до 1032 артилерійського полку. Я був спочатку заряджаючим, а потім навідником 76 мм гармати, яка вела бої разом з піхотою і часто з танками.
З жорсткими боями наша армія звільнила міста Тернопіль, Львів, форсувала ріки Віслу, Одер, визволяла інші міста і села. Важко і неможливо згадати всі фронтові стежки-дороги.
Особливо запам’ятався мені бій за місто Дембіцу у Польщі, де працював фашистський авіазавод. Розгорнулись надзвичайно жорстокі бої. Місцевість була піщана, заросла чагарником. Декілька разів ми відступали під натиском фашистських військ. Одного разу ворог відкрив щільний артилерійський вогонь. Ми залягли в окопах. У бруствер окопу влучив ворожий снаряд, мене присипало піском. Німці пішли в атаку. На допомогу прийшов бойовий товариш Пендель П.В. Атаку було відбито. Ми пішли в наступ. У цьому бою я отримав першу бойову нагороду – медаль «За відвагу».
Важкими були бої при прориві оборони і форсуванні ріки Вісли. Форсувавши річку Одер, ми цілу ніч йшли по німецькій землі. На ранок зав’язався бій, у якому мене було поранено в руку. Після поранення був відправлений у медсанбат, а потім – у госпіталь. День Перемоги я зустрів у госпіталі.
Мені, як і кожному солдату на війні, довелося вбивати, але не кожен солдат вбивця. Наша війна була справедлива, визвольна, війна із вбивцями народу. Знищивши фашистську армію, ми повернулися на рідну землю.
Після війни я закінчив педагогічний інститут і присвятив своє життя навчанню і вихованню молодого покоління. На педагогічній ниві я працював 18 років. Я з хліборобської сім’ї і люблю працювати на землі. Земля ніколи не зрадить людині, якщо людина віддає їй свою любов, працю, розум, уміння. Повним дорідним колосом віддячує земля за нашу працю.
Пясецька Т. В. ,
заступник директора з виховної роботи