Степанюк Іван Степанович
На 94 році життя перестало битися серце хорошої людини – Степанюка Івана Степановича. У минулому – вчитель російської мови та літератури, а з 1963 по 1965 рік він очолював педагогічний колектив Бугринської СШ. Саме завдяки зусиллям Степанюка І.С. було побудовано шкільну їдальню, географічний майданчик, зроблено шкільний ставок та огорожу навколо школи.
Іван Степанович останній довгожитель-ветеран Великої Вітчизняної війни, який понад 20 років пропрацював на різних посадах на території Бугринської сільської ради.
Він любив ділитися із молоддю спогадами про лихоліття Другої світової війни.
(зі спогадів ветерана)
У кожної людини є сторінки життя, які не старіють, не забуваються через будь-який проміжок часу. Такими сторінками в моєму житті є війна.
Вона ввійшла в моє життя в найчудовіші для мене дні, дні, сповнені мрій, романтики. Я і мої ровесники ледь встигли зачинити двері школи після успішно зданих екзаменів. У чудові дні літніх шкільних канікул чорним вороном увійшла в наше юнацьке життя війна, а через декілька днів ступив у наше село закривавлений чобіт фашиста. Почалися нові порядки: на наших очах були розстріляні євреї, почалися арешти, молодь вивозили в Німеччину, облави, катування, пограбування майна і продуктів у місцевих жителів.
Фашисти глумилися над культурними пам’ятками, хотіли поставити на коліна і перетворити в своїх рабів окуповане населення. Наша багата українська земля стогнала під фашистським чоботом, вкривалася згарищами і руїнами, обливалася кров’ю. Усе могла рідна земля: могла нагодувати своїм хлібом, напоїти із своїх цілющих джерел, зачарувати своєю красою. Ось тільки захистити сама себе не змогла.
Тому захист рідної землі – це найсвятіший обов’язок тих, хто на ній народився, хто їсть її хліб, п’є її воду, милується її красою. Я сьогодні не можу назвати жодної людини села, яка б не стала на захист рідної землі, рідної Вітчизни. Може не кожен виступив із зброєю в руках, але кожен знаходив спосіб боротьби із фашизмом. По суті, село стало партизанським. Все частішали вибухи на залізних дорогах, під ногами у фашистів горіла земля.
У січні 1944 року наше село визволила Радянська Армія. Я разом з односельчанами пішов на фронт. Бої точилися в районі Шепетівки-Вузлової (залізничної станції), яку фашисти намагалися втримати. Мене і мого шкільного товариша Пенделя Петра Васильовича зарахували в навчальний (центр) батальйон автоматників.
Після звільнення Шепетівки наш батальйон стояв у районі Збаража, недалеко від Тернополя. Закінчивши навчання, ми потрапили до 1032 артилерійського полку. Я був спочатку заряджаючим, а потім навідником 76 мм гармати, яка вела бої разом з піхотою і часто з танками.
З жорсткими боями наша армія звільнила міста: Тернопіль, Львів, форсувала ріки Віслу, Одер, визволяла інші міста і села. Важко і неможливо згадати всі фронтові стежки- дороги.
Особливо запам’ятався мені бій за місто Дембіцу у Польщі, де працював фашистський авіазавод. Розгорнулись надзвичайно жорстокі бої. Місцевість була піщана, заросла чагарником. Декілька разів ми відступали під натиском фашистських військ. Одного разу ворог відкрив щільний артилерійський вогонь. Ми залягли в окопах. У бруствер окопу влучив ворожий снаряд, мене присипало піском. Німці пішли в атаку. На допомогу прийшов бойовий товариш Пендель П.В. Атаку було відбито. Ми пішли в наступ. У цьому бою я отримав першу бойову нагороду – медаль «За відвагу».
Важкими були бої при прориві оборони і форсуванні ріки Вісли. Форсувавши річку Одер, ми цілу ніч йшли по німецькій землі. На ранок зав’язався бій, у якому мене було поранено в руку. Після поранення був відправлений у медсанбат, а потім – у госпіталь. День Перемоги я зустрів у госпіталі.
Мені, як і кожному солдату на війні, довелося вбивати, але не кожен солдат – вбивця. Наша війна була справедлива, визвольна, війна із вбивцями народу.
Знищивши фашистську армію, ми повернулися на рідну землю.
Після війни я закінчив педагогічний інститут і присвятив своє життя навчанню і вихованню молодого покоління. На педагогічній ниві я працював 18 років. Я з хліборобської сім’ї і люблю працювати на землі. Земля ніколи не зрадить людині, якщо людина віддає їй свою любов, працю, розум, уміння.
Повним дорідним колосом віддячує земля за нашу працю.
Пясецька Т. В. ,
заступник директора з виховної роботи